З перших років існування КПІ почала формуватися наукова школа електротехніки  - професори Артемьєв і Скоморохов.

В 1913/14 учбовому році виникла думка про створення електротехнічного факультету (ЕТФ). Підвалиною для цього була велика електротехнічна лабораторія і відповідна спеціалізація на механічному факультеті.

ЕТФ було створено у 1918р. і його очолив проф. Круковський A.B.

Перший випуск ЕТФ - 3 інженери - відбувся у 1924р. В 1925р. на ЕТФ дипломний проект на тему “Лінія електропередачі Дніпровські пороги - Київ” захистив майбутній перший завідувач кафедри автоматики і телемеханіки Йосип Ілліч Гребень.

Навчально-допоміжні заклади

Для того, щоб студент ЕТФ мав досконалу електротехнічну освіту і потім на посаді інженера, мав як слід керувати електричними приладами та підприємствами, потрібно було забезпечити йому під час навчання широкі можливості практично ознайомитись зі всіма питаннями електротехніки. Лабораторна проробка всього матеріалу, що його студент мав на лекціях є основа, на якій можливо було підготовити досвідченого інженера. В зв’язку з цим на лабораторну проробку було відведено в навчальному плані Електротехнічного факультету - 45 тижневих годин. Отже 14% всього часу студент проводив у лабораторіях.

Потрібно констатувати, що розвиток лабораторій проходив у дуже тяжких обставинах. Його не можна було вважати закінченим, але на той момент треба визнати, що лабораторії факультету не тільки задовольняли потреби навчальної роботи зі студентами, але й давали змогу не лише проводити наукові досліди, з одного боку, а й виконувати різні роботи за пропозиціями різних промислових організацій та підприємств. Крім спеціальних електротехнічних лабораторій факультет користувався загально-інститутськими навчально-допоміжними закладами, що давало студентам змогу одержати певні потрібні їм в майбутньому знання.

До лабораторій, що щільно пов’язані були з роботою Електротехнічного факультету відносилися:

• механічна лабораторія,
• електромашинова лабораторія,
• лабораторія електричного тягла.

В подальшому на базі експериментальних майстерень ЕТФ виникли заводи ’’Точелектроприлад” (нині “Росток”), електротехнічної апаратури (м. Омськ), конденсаторний (м. Серпухов).

У післявоєнні роки посаду декана ЕТФ займав проф. Орловський A.B., а потім доц. Ребров С.О.

Всі академгрупи ЕТФ об’єднувались в один потік, на якому лекції читали відомі вчені і педагоги: О.С.Смогоржевський (вища математика), М.О.Кільчевський (теор.механіка), О.І.Астахов (хімія), І.М.Чиженко (TOE), А.М.Хаскін (нарисна геометрія), Е.С.Уманський (опір матеріалів).

Спеціальні дисципліни вели: Й.І.Гребень (автоконтроль, телевимірювання), О.Г.Івахненко (автоматичне регулювання), М.В.Пашковський (телеуправління), П.П.Орнатський (деталі точних механізмів), Є.П.Красовський (електропривід).

Поряд із фізико-математичними та спеціальними дисциплінами студенти вивчали: деталі машин, теорію механізмів і машин, термодинаміку і теплотехніку, металообробку, ливарну і ковальську справу, гідравліку та гідравлічні машини, електричне освітлення та світлотехніку , електричні машини, електричні мережі і системи, історію техніки.

В 1945р. на ЕТФ була створена Кафедра автоматики і телемеханіки (AT). Перший випуск кафедри AT (група ЭПС-1) відбувся у 1949р. і склав 13 чол.

За час існування кафедри AT із її складу виділено кафедри:

• електронних та іонних приладів (1949),
• обчислювальної техніки (1960),
• релейного захисту та автоматизації енергосистем (1962),
• технічної кібернетики (1969).

В 1962р. ЕТФ розділено на два факультети. Кафедру AT включено до складу факультету автоматики та електроприладобудування (ФАЕПБ). В 1975р. при поділі ФАЕПБ кафедру AT включено до факультету електроприладобудування і обчислювальної техніки (ФЕПБіОТ), а кафедру технічної кібернетики (ТК) до факультету систем управління (ФСУ). В 1985р. кафедри AT і ТК ввійшли до складу факультету інформатики та обчислювальної техніки (ФІОТ).

На протязі багатьох років фізико-математичну підготовку студентів кафедри ТК здійснювали викладачі: Ш.Г.Горделадзе, Ф.П.Яремчук, О.О.Іванова (вища математика), Ю.Ф.Видолоб (ТОЕ), О.В.Кравцов (фізика).

Ідея створення у Києві технічного навчального закладу виникла 18 лютого 1880 р. Цукрозаводчики Південно-Західного краю вирішили зібрати для цього необхідний капітал. Добровільні пожертви внесли 139 товариств, банків, заводів, установ, окремих громадян. 25 листопада 1896 р. у будинку П.І.Бродського відбулося засідання представників міської Управи, Біржового комітету, навчального, технічного і фінансового світу м. Києва, на якому було прийнято протокол, що став першим документом в історії вищого технічного навчального закладу в м. Києві.

Указ про створення КПІ було видано 6 червня 1898 p., а 31 серпня відбулося його урочисте відкриття. 1 вересня 1898 р. 360 студентів першого курсу почали заняття в приміщенні 1-го Комерційного училища (нині Книжкова фабрика, вул. Воровського, 24) на 4-х відділеннях: механічному, інженерному, сільськогосподарському та хімічному.

Для будівництва КПІ вибрано ділянку, яка тоді називалась “солдатські городи” (ліва Шулявка). План старого Києва.

Із 8 конкурсних проектів було використано проект академіка архітектури Кіпнера І.С. 30 серпня 1898 р. відбулась закладка споруд на ділянці 39 га. Спорудження 6 корпусів в романському стилі закінчено у 1901 р.

Першим директором КПІ був видатний учений в галузі механіки, теорії міцності і графостатики професор Кирпичов В.Л. Перший випуск 90 інженерів відбувся у 1903 році. Головою Державної екзаменаційної комісії інженерів та агрономів був Менделєєв Д.І.

У початковий період найбільший випуск був у 1910 р. 255 чол., найменший - в 1905 р. - 4 чол. До 1917 р. інститут закінчило 2815 осіб. В 1930 році КПІ було реорганізовано і створено на його базі 8 окремих інститутів. В 1934 р. три із них - енергетичний, хіміко-технологічний та машинобудівний - були об’єднані під назвою “Київський індустріальний інститут” (КІІ). В 1941-1944 pp. КІІ було евакуйовано до Ташкенту і з’єднано з Середньо-Азіатським індустріальним інститутом. В 1944р. КПІ поновив свою роботу в м. Києві. У післявоєнні роки інститут очолювали Плигунов О.C., Швець І.Т., Гриднєв В.H., Денисенко Г.І., Таланчук П.М., Згуровський М.З.

Активно розвиваючись, КПІ став базою для створення 12 окремих інститутів. 8 квітня 1995 р. Указом Президента України КПІ надано статус національного самоврядного (автономного) державного вищого навчального закладу з назвою Національний технічний університет України “Київський політехнічний інститут”.
На базі факультетів та спеціальностей КПІ були створені:

• Дніпропетровський інститут залізничного транспорту
• Одеський інститут інженерів морського флоту
• Харківський текстильний інститут
• Київський інженерно-будівельний інститут
• Київський інститут інженерів цивільної авіації
• Українська сільськогосподарська академія
• Київський автодорожний інститут
• Київський технологічний інститут легкої промисловості
• Вінницький політехнічний інститут
• Черкаський інженерно-технологічний інститут
• Чернігівський технологічний інститут
• Житомирський політехнічний інститут

Перший директор КПІ

Перший директор КПІ Віктор Львович Кирпичов народився в 1845 р. в Петербурзі. Його батько був викладачем математики в інженерному училищі. Віктор Львович, як і четверо його братів, віддав своє життя розвитку освіти і науки. З 1869 р. він починає працювати викладачем механіки . В 1877 р. його обрали професором Петербурзького технологічного інституту (ПО кафедрі механіки). З 1885 по 1898 р. В. Л. Кирпичов очолював Харківський технологічний інститут, віддавав багато сил і здоров’я для його перебудови. В січні 1898 року його призначили викладачем і директором Київського політехнічного інститут. Він залучає до роботи в КПІ здібних викладачів, лаборантів та ін. В свою працю Віктор Львович вкладає весь свій талант, душу, своїм прикладом він запалює своїх колег. Сам В. Л. Кирпичов встигає всюди: з захопленням читає дуже змістовні лекції, керує відділом проектування, відвідує засідання відділень (факультетів), особисто веде всі справи Правління КПІ і Ради. Про свої перші роки роботи в КПІ Віктор Львович писав: «В житті... трапляються цілі смуги щастя, періоди, коли все вдається, коли всі труднощі зникають, наче самі по собі... Таку щасливу смугу інститут пережив при своєму заснуванні, і ця смуга довго освітлювала його кроки». У весняні дні 1902 р. здоров’я В. Л. Кирпичова погіршало і він подав у відставку. На посаду директора КПІ, за рекомендацією Віктора Львовича, було призначено близьку йому людину — М. І. Коновалова.

В.Л.Кирпичова було обрано почесним членом інституту. Звільнившись від адміністративних обов'язків (всього на рік), Віктор Львович закінчив одну з найвидатніших своїх робіт «Зайві невідомі в будівельній механіці». Він  завжди жваво відгукувався на цікаві справи: приймав екзамени у кочегарів, вів активне листування з винахідниками-самоучками, брав участь у роботі багатьох комісій. Відпочинком для Віктора Львовича були прогулянки і класична музика, яку він дуже любив. Він помер в 1913 році. Про ставлення студентської молоді до нього можна зробити висновок з промови студента Хомутинникова над його могилою: «Чим би ми не займались, над чим би не працювали, в якій би галузі не спеціалізувались, ми завжди починали  з тих азів будівельної механіки і техніки, які з такою дивовижною силою карбував Віктор Львович у нашій пам'яті. Ми зачитуємось його натхненними «Бесідами про механіку», написаними з яскравістю генія... Ми загубили нашого найкращого друга... Його відкрите і благородне серце невпинно билось за нас. Ми вбачали в ньому людину чутливу, з великою душею, з гуманним переконанням. Ми поважали його, любили. Так повір же, що насінини правди і знань, посіяні тобою в молодих серцях, не загинуть, не зів'януть!». Таким був перший директор КПІ, вчений, організатор і громадський діяч — Віктор Львович Кирпичов, якого ми з глибокою повагою і вдячністю згадуємо, оглядаючи великий і славний шлях нашого вузу.

Двічі директор КПІ

Заслужений діяч науки і техніки УРСР Олександр Сергійович Плигунов народився 26 травня 1904 року в селі Верхнє (воно згодом увійшло до складу Лисичаньська) Луганської області у робітничій сім’ї. Після закінчення школи 1921р. почав працювати в електромонтажній ремонтній майстерні шахти «Євгеніївка», а в 1924 його перевели до електроремонтної майстерні заводу «Донсода», на якому майже все життя працював його батько. В 1925р. Артеміївським окружним відділом профспілок хіміків за рекомендацією заводських організацій О.С.Плигунов був відряджений навчатись до Київського політехнічного інституту, який Олександр Сергійович закінчив у 1930р. і одразу був зарахований до аспірантури.

Вже з першого року навчання він долучився до педагогічної діяльності. Спочатку проводив практичні роботи зі студентами з курсу «Контроль виробництва», а потім читав лекції зі спецкурсу. В 1933 р., через рік після закінчення аспірантури, О.С.Плигунов успішно захистив кандидатську дисертацію. Керівництво інституту зауважило організаторські здібності молодого кандидата наук і в 1931-1933 рр. він був деканом хіміко-машинобудівного та хіміко-технологічного факультету, який виник в 1930 р. внаслідок розподілу Київського Політехнічного Інституту на ряд окремих навчальних закладів. Та вже в 1934 р. підрозділи, що були виділені спочатку, були знову об’єднані в Київський Індустріальний Інститут (таку назву мав Політехнічний Інститут до 1944 р.). За сумісництвом в 1934-1937 рр. О.С.Плигунов працював на Київському хіміко-фармацевтичному заводі ім. М.В.Ломоносова, а в 1939-1941 рр. – старшим науковим співробітником Інституту мінеральної сировини АН УРСР.

В 1938 році йому було присвоєно вчене звання доцента. З вересня 1941 р. він працював доцентом Середньоазіатського індустріального інституту до складу якого ввійшов Київський Індустріальний Інститут (КІІ) після евакуації з Києва. Тут О.С.Плигунов був деканом, виконувачем обов’язки заступника директора та тимчасово виконував обов’язки директора інституту, а також, в 1943 р. очолив кафедру технології неорганічних речовин. Одразу після звільнення Києва від німецько-фашистських загарбників О.С.Плигунов, уже як директор КІІ, очолив роботу по відбудові зруйнованих німцями приміщень інституту. На посаді ректора Плигунов О.С. перебував до вересня 1952 р. Та вже у грудні 1955 р. за багатий досвід на ниві вищої технічної освіти, його знову призначили ректором Київського політехнічного. Тільки в серпні 1961 р. О.С.Плигунов полишив ректорство за станом здоров’я, на цій посаді його замінив професор Григорій Іванович Денисенко, а Олександр Сергійович продовжив свою науково-педагогічну і громадську роботу.

Він до кінця життя очолював кафедру технології неорганічних речовин. З робіт по удосконаленню технологічних хімічних процесів, які О.С.Плигунов проводив разом із співробітниками, у першу чергу слід відзначити праці про вивчення процесу одержання каустичної соди та умов утворення фериту натрію залежно від температури і наявності різних домішок. Дослідження по визначенню взаємної розчинності їдкого натрію і соди в залежності від температури та наявності різних домішок дозволили встановити більш економічний режим роботи випарних апаратів для виробництва каустичної соди. На основі роботи О.С.Плигунова по одержанню резорцину для медичних потреб, проведеної на спеціально створеній дослідній установці, на заводі ім. М.В.Ломоносова був збудований цех з виробництва цього цінного препарату. Олександр Сергійович дуже уважно ставився до проблем промисловості і намагався бути якомога кориснішим для неї практично. Доцент О.С.Плигунов свого часу виконав цілий ряд науково-дослідних робіт, серед них варто відзначити такі, як хлорування спирту, обробка хлорованого спирту сірчаною кислотою та визначення умов кристалізації хлоралгідрату. Результати цих досліджень були впроваджені у промисловість і дозволили скоротити тривалість виробничого процесу більш ніж утричі. Ним були розроблені та впроваджені на виробництві удосконалені методи одержання валідолу та ізафеніну для медичних потреб, а також низки мінеральних солей – сірчанокислого алюмінію, гідроксиду амонію, сірчанокислих і хлорних солей, тощо.

Заслуговує на увагу дослідницька та практична робота О.С.Плигунова під час Великої Вітчизняної війни. Він здійснив дослідження з отримання водоочисних сумішей, яка поступала в парові котли. За його проектами, в Середній Азії, були збудовані дві невеликі очисні установки. Він здійснив також велику роботу по впровадженню місцевої сировини у виробництво соди і брав активну участь у введенні в дію та налагодженні содового виробництва на території Середньої Азії. Крім того за дорученням Головного військово-хімічного управління Радянської Армії він організував у Ташкенті виробництво «похідних хімічних лабораторій». В післявоєнний період О.С.Плигунов одночасно із педагогічною й громадянською діяльністю продовжував здійснювати велику науково-дослідницьку роботу вже у галузі використання нових видів сировини для глиноземної промисловості. Ці дослідження були найбільш досяжними і вагомими за своїм теоретичним та практичним значенням. Було поставлено за мету знайти нові методи отримання глинозему із дефіцитної сировини без застосування соди. Матеріали дослідження дали широку можливість комплексно використовувати різноманітну алюмомістку сировину із одночасним одержанням глинозему та цілої низки інших хімічних продуктів.

Професор Плигунов мав 140 наукових праць, в тому числі авторські свідоцтва на винаходи. Його плідна наукова і громадянська діяльність була відзначена високими урядовими нагородами: двома орденами Леніна, орденом Жовтневої Революції, двома орденами Трудового Червоного Прапора, орденом «Знак Пошани» та багатьма медалями, а також орденами Польщі та Болгарії. Помер Олександр Сергійович Плигунов в листопаді 1975 року на 72-му році.

Ректор будівельник

З 1971 р. по 1988р. Київський політехнічний інститут очолював Григорій Іванович Денисенко, член-кореспондент НАН України, доктор технічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, заслужений професор НТУУ “КПІ». Один із провідних спеціалістів у галузі виробництва та розподілу електричної енергії, що зробив значний внесок у промислове впровадження результатів наукових розробок, одночасно він був одним із найвидатніших організаторів вищої освіти.

Цій непересічній людині випав справді нелегкий життєвий шлях. Дуже рано, десятирічним хлопчиком, залишився без батьків. Це тепер багато говориться і пишеться про Голодомор-33, але в анкетах, що їх доводилося заповнювати безліч разів, про цей період він згадав однією фразою: «В 1929 році, після смерті батьків-селян, виховувався у старшого брата...». У спотвореному жахом тридцять сьомому, коли «жити стало веселіше», плекав мрію про подальше навчання. Тож у Харківському електротехнічному він учився наполегливо і вперто, бо приймав до серця не тільки проблеми енергетики - мріяв допомогти землякам, полегшити життя усіх таких, як вони.

Коли бомби влучили у спокій червневого ранку, він добровольцем вирушив на фронт. Все що було потім, мало від нього залежало, бо солдатами не народжуються, а накази не обговорюються. Чугуївський полк, Харківське танкове училище, викладацька робота у Вищій офіцерській школі самохідної артилерії, але не про те мріялося в найкращі роки молодості. Давили на плечі занадто важкі для нього погони.

12 вересня 1946-го він був знову сам собі господар. Прагнення продовжити освіту привели Григорія Денисенка, демобілізованого військовика із стажем викладацької роботи одразу на IV курс Львівського політехнічного. Після успішного закінчення ЛПІ він залишився там і пройшов свій другий значний шлях: від завідувача лабораторії до ректора, члена-кореспондента АН УРСР, заслуженого діяча науки і техніки. З 1954 р., коли захистив кандидатську дисертацію, коло наукових інтересів ученого було широким, та найбільше хвилювала й цікавила його проблема передачі енергії на відстань постійним та змінним струмом по спільних мережах. Саме на цю тему Григорій Іванович захищав у КПІ (1962 р.) докторську дисертацію. А зі 1971 він пов’язав свою долю з Київською політехнікою остаточно. Очоливши наш вуз.

Він продовжив інтенсивні наукові дослідження. Під керівництвом Г.І.Денисенка в КПІ були розроблені моделі передачі енергії пульсуючим струмом і новий спосіб дістав усебічне техніко-економічне обґрунтування. Увагу вченого привертав і важливий комплекс проблем використання відновлюваних енергоджерел: сонця, вітру, морських хвиль тощо. Було розроблено методику оцінки можливостей використання цих видів енергії, математичні моделі вітрових та хвильових енергетичних установок.

Григорій Денисенко був би поганим селянським сином, якби не став іще й добрим дбайливим господарем. Мало не щодня навідував він кафедри, факультети, бував у лабораторіях, відділах, підрозділах, де глибоко проймався місцевими проблемами і давав поради, допомагав. Невдовзі визріли у нього великі перебудовчі плани, які задовго до 1985-го визначили ритм життя КПІ на багато років. Саме в будівництві організаторський талант ректора Денисенка проявився з найбільшою силою. З одного боку, зводилися світлі, просторі навчальні лабораторні корпуси, обладнані за останнім словом техніки і науки, з’явилися нові ошатні гуртожитки, клуб, бібліотека. З іншого, професорові Денисенку належать визначення та організаційне оформлення шести основних напрямів діяльності КПІ, розробка моделі спеціаліста - його випускника, впровадження структурно-логічних схем навчального процесу, системи координування дій адміністрації та громадських організацій Політехніки.

Проте Григорій Іванович ніколи не обмежував сферу своєї активності самими стінами КПІ. Був депутатом Львівської та Київської обласних Рад, членом президії республіканського та союзного товариства «Знання», делегатом багатьох з’їздів (далеко не завжди партійних). Результати своїх науково-дослідницьких робіт професор Г.І.Денисенко висвітлював на багатьох пленумах, численних конференціях та симпозіумах. Ним опубліковано 210 наукових праць, що серед них 7 монографій, багато з них у США, Великобританії, Японії. Установка для одержання енергії з морських хвиль, яку він розробив, була відзначена у 1974 році на ВДНГ СРСР почесним дипломом. Багатогранна навчальна, наукова та громадська діяльність ученого оцінена Золотою Зіркою Героя Соціалістичної Праці, а також орденами Леніна, Жовтневої Революції, Трудового Червоного Прапора, багатьма медалями. Помер Григорій Іванович Денисенко у травні 1998 р. на вісімдесятому році життя.